МІРОГОЙ
На цвинтарі Загребському, на Мірогою
На світ розкрились очі зачаровані південною красою....
На цвинтарі тім тисячі хрестів стоять…
І тільки їх, хрести оті, ряди хрестів без краю
з цілого краю
я пам'ятаю.
Всі деревляні, всі однакові стоять,
в очах стоять вони ввесь час переді мною,
як смерть, — однака смерть
тих вояків у бо́ї.
Здерев'янілі руки знесенії пястуками,
мене вхопити довели і понесли світами,
з підземним військом світ я кроком бив,
у саму глибину землі глядів,
де вапном ті залиті домовини,
зів'ялі імена… Лиш кості їх стрівав,
глибоко я у землю поринав і кожен мертвий притулявся та питав;
був голос той болючий та журливий:
Скажи, живий, щасливий,
за що ось я вмирав?!
Коріння квітами все може сонце пити,
за що вмирав — в живого мертвий може допитати…
за короля, вітчину, за все можна битися
та не за все ще можна умирати.
Ви, звідусіль, зі всіх країн із поля бою
тавро кладете спадщини тяжкої —
труну та кров. Молюся я над ними:
нехай в моїх руках воскресне, оживе
народиться той хліб і те вино нове.
Ваш заповіт важки́й, та справний — мов той дзвін,
найвище в грудях вішаю… хай вічно будить він…
живий ось тут — з живими маю жити
питанням вашим — мертві з фронтів всього світу.
