Я знаючи, що ворона вороні ока не виклює, волів ліпше не попадатися Катериничу в руки, ніж скаржитися на нього міністрові.
Адміністрація втручалася тоді навіть і в чисто економічні, господарські справи приватних осіб. Напр. Ананївський Предводитель Дворянства одного разу каже мені:
— Мені скаржаться на вас ваші сусіди землевласники, що ви деморалізуєте селян, здаючи їм дешевше землю, і збіраються скаржитись на вас ґубернаторові. Я, як приятель вашого дядька, радив би вам не дратувати сусід, бо це може скінчитися для вас погано!
Знаючи з досвіду, що в Росії все можливе, я мусів, замість третього снопа, брати з селян за землю половину, як це було у моїх сусід.
Для характеристики беззаконія і свавільства російського самодержавного правительства роскажу ще такий інцидент.
І. М. Стешенко, як я вже казав, був під доглядом поліції і не міг нігде дістати посади та заробітку. Коли київським ґенерал-ґубернатором настав відомий ґенерал М. Драгомиров, що взагалі прихильно ставився до „українофільства“, а з проф. В. Антоновичем та П. Г. Житецьким був у таких відносинах, що часом заїздив до них на „вареники та сливянку“, то Житецький, росказавши йому справу Стешенка, попрохав його, щоб той виклопотав йому посаду учителя ґімназії в Київі. Драгомиров обіцяв поговорити про це з Попечителем Округа (куратором), але через якийсь час з ніяковістю сповістив Житецького, що міністерство освіти таке консервативне, що з ним нема чого звязуватись, а він знайшов Стешенкові ліпшу посаду — особистого секретаря у київського міського голови (бурґомістра). На цій посаді Стешенко служив до того часу, поки не настав директором департаменту поліції Лопухин, що придбав собі пізніше загально-російську популярність тим, що повідомив Бурцева про відомого провокатора Азефа, за що уряд заслав Лопухина в Сибір, обвинувативши його в зраді державної тайни. Київський професор Є. Трубецькой, близький
