Тільки одна Полтавська Громада, в якій зосередилися такі надзвичайно енерґійні люде, як В. Шемет, Л. Жебуньов, П. Чижевський та В. Кошовий, незаняті в своїм маленькім тижневику „Рідний Край“, який провадив не меньче їх діяльний М. Дмитрієв, виявляла голосну на всю Україну партійну діяльність. Бачучи, що Центр, то-б то Київ, зовсім завмер і не виявляє ніякого партійного життя, Полтавська Громада взяла на себе ініціятиву і скликала, літом 1906 року, в Полтаві зїзд Української Демократично-Радикальної Партії, на якому і вибрано партійну Раду з Полтавців з осідком у Полтаві.
Але це мало помогло справі і не оживило діяльности Партії на Україні, бо вже всі звикли до керування з Київа і таки через причини, про які я вже казав.
Таким чином з розцвітом українського культурно-просвітнього життя, постепенно завмірало партійне, а після роспуску Другої Державної Думи, коли почалася страшенна Столипінська реакція, і зовсім завмерло. Демократично-Радикальна Партія постепенно вмірала і нарешті, 1907 року зовсім умерла, хоч і без офіціяльних похорон, а просто перестала істнувати.
Коли настала чорна Столипінська реакція, коли позакривано Просвіти і майже всі українські клюби, коли позникали всі провінціяльні українські ґазети і зосталася тільки щоденна „Рада“ в Київі, та „Рідний Край“ в Полтаві, що ледве-ледве животіли під пресією адміністрації, яка, як вже я казав, не забороняючи видавати, забороняла передплачувати, тоді українське громадянство виразно почуло потребу знов у нелєґальній підпольній орґанізації.
Після довгих нарад, обмірковувань, рішили ми 1908-го року відновити давню безпартійну загальну орґанізацію, що істнувала від 1897 до 1904 року, але тепер вже під назвою „Товариство Українських Поступовців“ (так званий ТУП), без усякої програми, лиш на плятформі федеративного устрою Росії та автономії України, в яке увійшли ті самі Громади, що входили в „Демократично-Радикальну Партію“, і яке дожило до революції 1917 року і з Ради
