кретарем — М. М. Грінченко, вона-ж вела відділ „По Україні“ в ґазеті і за ці обидва обовязки мала 50 карб.
Тимчасом В. Леонтович, всякими заходами до адміністрації, добився дозволу на ґазету та журнал меньче, як за два тижні. Він прийшов до редакції з радісною звісткою, що нам „крамольникам“ (ворохобникам) заборонено, а йому дозволено.
Почалася у нас тоді страшенна метушня; завідуючим конторою у нас був М. С. Синицький, касіром І. М. Бабенко, експедитором — К. Хохлич, та ще конторщиця, дочка Грінченка, Настя. Треба було улаштувати всілякі дрібниці що до ґазетної техніки, якої у нас ніхто не знав. Хтось порекомендував бувшого колись завідуючим конторою „Київських Новостей“, орґанізувати техніку в конторі. Поробили всілякі книги конторські, позаводили порядки, але коли почала вступати передплата, то виявилося, що порядку у нас не було ніякого.
Почали зявлятися до нас аґенти по орґанізації продажу ґазети у роздріб, по збору передплати, оповісток. Якийсь аґент Винокуров, коли довідався, що ґазета коштуватиме 4 карб. річно, почав завіряти нас, що коли ми визначимо ціну на рік три карб., по копійці за число, то він нам ручить, що у нас буде 100 тисяч тиражу. Другий, Компанієць, завіряв, що й при чотирьох карб. у нас буде не менче передплатників. У нас аж дух захопило. Правда, не вірилося, що буде сто, а все-ж таки думалося, що буде 20 або хоч 10 тисяч. Але друкарня наша не мала ротаційної машини і до виходу почти могла випустити тільки не більше 5 тисяч примірників. Що-ж робити? Шукати инчої друкарні? Але виявилося, що в Київі нема вільної ротаційної машини: значить треба її виписувати. Зараз найшовся аґент, який мав у Петербурзі подержану вже машину і хотів за неї 12 тисяч карб. Леонтович доводив, що краще взяти нову; але за новою треба було їхати закордон. Вже обмірковувалося, куди мав їхати В. Леонтович за новою машиною, коли аґент уважив свою за 8
