тисяч карб. і ми згодилися, але на другий день аґент приніс телєґраму з Петербургу, що машина вже продана.
А тим часом передплата не лилася вже так, як у перші дні, бо вже свідомі Українці попідписувалися і ми почали потроху отверезюватися, почали у нас закрадатися сумніви, чи треба-ж ротаційної машини? Нарешті рішили, що треба підождати, що діло покаже само; що можна буде поставити в друкарні Борисова ще одну машину і випускати на двох зразу тисяч 10—12. На тому й стали.
Наближався день випуску ґазети, я страшенно хвилювався, боявся, що у нас не стане літературних сил випускати ґазету щодня. Мені це здавалося трудністю такою, що аж жах брав. А за передплату я не боявся.
А тут ще якраз перед самим новим роком, здається 28 грудня, зовсім несподівано арештували С. О. Єфремова. Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим розумом, а головне, що може писати дуже швидко. У мене аж душа упала. Мені здавалося, що без нього не можна й ґазети починати. Принаймні, я не міг уявити собі ґазети без нього. Раз-у-раз коли у мене зявлялася думка про якенебудь літературне діло, я звязував його з іменем Єфремова. Помимо того, що я цінив його, як літератора, я любив його, як рідного, за його вдачу, за те, що діло він ставив раз-у-раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і т. ин. Арешт його мене страшенно засмутив. Я бігав до Молчановського, просив його вжити всіх заходів, аби визволити Єфремова. Він сам, здавалося, щиро спочував Єфремову і обіцяв зробити все можливе. Ходив я до тов. прокурора Горового, племінника (небожа) покійного ґен. Драгомирова, з яким познайомився у М. К. Садовського. Горовий теж обіцяв і я сподівався, що не сьогодня-завтра Єфремова визволять. На літературну продукцію Матушевського мала була надія: перш за все через те, що йому, як редакторові і без того повинно бути багато праці, а друге, що Матушевський до того часу зовсім мало писав, а коли й писав
