стільки сили, щоб її неподїлену задержати для себе й підбити. Сей подїл України мав за собою за часів Петра ледви пів сотки лїт. При иншім вислїдї битви під Полтавою — Карло XII вів війну не тільки проти Московщини, але й проти Польщі — правдоподібно була-б відзискала свою єдність уся українська земля, польська й московська часть, і була-б увійшла з західно-европейською державною системою у зверхню та внутрішню спільність. Та й у свідомости Европи не була на початку 18 в. Московщина Русю, а Україна. Коли Петро Великий прибрав титул царя Руси, запротестував французький посол, бо не годило ся, щоб Петро називав себе по однім краю, а над иншим панував. Правда, се було на половину справедливо, бо половина України належала до Петра, але се було заразом знаком того, що ще тодї була справжня згадка про історичний звязок річей.
Ствердженнє факту, що Росія не одна, а є три Росії, є передумовою того, щоб пізнати істоту російської небезпеки для Европи. Одна Росія се Московщина, — не давнїйша Русь, тільки друга, молодша, що повстала щойно тодї, коли стара Русь уже мала за собою історію цїлих столїть. Друга Росія се Україна, що простягаєть ся сьогоднї від Карпат по Кавказ і заселена 50 мілїонами людей, з того 35 мілїонами Українцїв. Третю Росію творять західні землі держави, здобуті від Петра Великого до Олександра I: Фінляндія, Балтійський край, Литва й Польща. З відірваннєм сих земель, що історично не належать нї до першої нї до другої Росії, гальмуєть ся російську небезпеку, але її не усуваєть ся на довго. До того територія, що лишить ся при Росії, число її жителїв і швидкість приросту все ще завеликі. Остаточна забезпека европейської культури може прийти щойно з хвилею відірвання та визволення України зпід Московщини. Через се повстала-б солїдна державна й національна рівновага в східній Европі.
Усякий вислїд сеї війни можна-б привитати, коли він пособить живущости української справи. Правда, не треба тепер вже побоювати ся, що проблєма України засне. Не беручи під увагу внутрішньої сили українського руху, забагато писало ся про неї для суспільности цїлої Европи, щоб до сього прийшло. Росія вже не позбудеть ся української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля бажань Українцїв. Одначе чим сильнїйшою й нагляднїйшою буде гіпотека, яку дістануть сї бажання вже тепер з закінченнєм війни, тим лекше буде й по всесвітнїй війнї, коли
