шому акті бренить макбетівська ще музика — грім, блискавиці, голосіння вітру, тоді як у фіналі чути, за ремаркою Шекспіровою, — «урочисту музику». Перейшла буря, втихомирились розлютовані хвилі, і Просперо вимовляє знаменні ці слова: «свій гнів я покорив, тепер підвладний розумові він. Відрадніше буває завше нам простити, ніж карати». Просперо зрікається своїх магічних знаннів, надлюдської своєї сили, бо він тепер не чарівник і не міланський герцог, а лише — людина, він приймає все життя, мириться з ним. І це героїчне, вистраждане «замирення», що його дано пізнати лише вибранцям, тим, хто відважно змагався з бурями, з самим собою, це ясна й глибока блакить дозрілого світоприймання, яку вже не затьмарять грозові хмари гамлетівських ваганнів.
Тільки геніяльний письменник міг пройти цю творчу путь од «Гамлета» й до «Бурі». В «Гамлеті», як і в Шілерових «Розбійниках», кожен, навіть той, хто не знає Шекспіра, відчуває молоде поривання, молоде надхнення в патосі думки й почуття, мовного стилю данського принця, і тут найближче підходимо ми до многовікової загадки. «Гамлет», перейнятий складним ліризмом, це той літературний сфінкс, що його загадки даремно спитуються розвязати численні Едипи протягом XIX ст. Як це не дивно, знаючи «Гамлета», нічого майже не знаємо ми про його автора, бо Шекспір офіційної біографії — син Стретфордського різника, другорядний актор, лихвяр і комерсант, а до того ж, за спогадами стретфордських мешканців, п'яничка, — не тільки не допомогає нам зрозуміти Гамлета, але, навпаки, цей образ робить ще більш складним, таємничим у своїй відокремленості від особи того Шекспіра з Стретфорду. Через це на прочуд мізерне обізнання наше з життям геніяльного письменника студіювання «Гамлета» до останнього часу було надто іманентним, полягало, здебільшого, в тлумаченні образу данського принця на підставі ідеалістичної філософії, етики й естетики XIX ст.
Ще за часів раннього німецького романтизму, за часів Шекспірового культу, характерної шекспіроманії представників романтичної драматургії, дотепно зазначив Август Шлегель, що «Гамлет» «нагадує іраціональні рівнання, в яких завжди залишаються одна частина невідомою», і ця от частина «не має жодного вирішення». Пізніше, в XX ст., тонкий кри-
