Ти знаєш, як у нас, у Швіці люди
Ненавидять намісника за здирство,
За лютощі. І певний будь, — так само
І в Унтервальдені, та й в Урі теж,
Стомився люд під гнітом, у кормизі:
Що Ґеслер тут, те Ланденберґер там
За озером, по той бік, виробляє:
Який звідтіль рибалка ні приїде,
То про біду та про нове знущання
Намісницьке оповідає нам.
То добре ви вчинили б, якби всі,
Хто чесно думає, зійшлись на раду
Поміркувать, як скинути кормигу.
Я певна в тім, що бог поміг би вам,
Благословив би ваше праве діло.
Чи в тебе є там, в Урі, друг такий,
Щоб ти йому міг щиро все сказати?
Шанованих і значних, віри ймуть
Вони мені, — їм все сказати можу. (Встає)
Яку ж страшну ти бурю учинила
В моїй душі! В ній освітила те,
Що глибоко і нишком там ховалось,
Про що собі забороняв я думать,
Ти сміливо сказала й легко все.
Чи знаєш же, що саме ти нам радиш?
Бо це ж війну, це ж люту ворожнечу
В долину цю спокійну кличеш ти!
Чи нам же то, безсилим пастухам,
До бою стати з усесвітнім паном?
