Луіза (одсуває його від себе, сильно схвильована). Ні слова! Я прошу тебе, мовчи. Коли б ти знав — залиш мене, — ти не знаєш, що твої сподіванки гризуть мені серце, як фурії[1]. (Хоче піти).
Фердінанд (затримує її). Луізо! Як? Що? Що тебе напало?
Луіза. Я забула ці сни й була щаслива. Тепер… Тепер… Відсьогодні — край спокоєві мого життя. Дикі бажання, — я знаю це, — буятимуть у моїх грудях. Іди. Хай бог тобі простить. Ти вкинув вогонь у моє молоде, сумирне серце, і його довіку, довіку не можна згасити.
Президент. Серйозне захоплення? В мого сина? Ні, Вурме. Цьому я ніколи не повірю.
Вурм. Ваша світлість має тільки наказати, i дам доказ.
Президент. Що він до тієї міщанської канальї залицяється — компліменти точить, — а може й базікає про почуття — все це речі можливі — простимі, але… та ще й дочка якогось музикуса, ви кажете?
Вурм. Дочка музикуса, маестро Міллера.
Президент. Гарненька? Хоча це ясно.
Вурм (жваво). Прекрасний екземпляр блондинки, яка була б помітна, щоб не сказати більше, навіть коло найперших красунь двору.
Президент (сміється). Що ти кажеш, Вурме? Я бачу, ти сам скинув оком на ту штучку. Але, бачиш, любий Вурме, коли мій син має почуття до тієї
21
- ↑ Духи помсти в грецьких казках
