Фердінанд (підіймає, праву руку вгору). Я урочисто цим зрікаюся від спадщини, що нагадує мені про батька-злочинця.
Президент. Слухай, молодий чоловіче, не дратуй мене. Коли було б по твоєму, ти плазував би все життя своє в смітті.
Фердінанд. Але все таки краше, батьку, ніж плазувати навколо трона.
Президент (стримав гнів). Гм… Треба тебе силоміць тягти до твого ж щастя. Там, де десятеро інших з мукою лізуть і не можуть вибратися нагору, тебе підносять сонного на руках. На дванадцятому році ти вже юнкер. У двадцять — майор. Я цього домігся в герцога. Ти скинеш уніформу і вступиш до міністерства. Герцог щось говорив про таємного радника — посольство — надзвичайну кар'єру. Розкішна перспектива одкривається перед тобою, — вторована путь до околиць трону, до самого трону, коли вважати, що влада цінніша від своїх зовнішніх ознак. Це тебе не захоплює?
Фердінанд. Бо мої поняття про велич і щастя не зовсім такі, як ваші. Ваше щастя проявляється найчастіше в чиїйсь загибелі. Заздрість, страх, прокляття, — це траурні дзеркала, в які зазирає величність владаря; сльози, прокльони, одчай — це жахлива страва, призначена для цих ніби щасливців, вони устають від цієї страви п'яні і так, хилитаючись, ідуть до трона всевишнього. Мій ідеал щастя скромно замикається сам у собі. У моїм серці поховані всі мої бажання.
Президент. Майстерно! Неперевершено!. Розкішно. За тридцять років перша лекція? Шкода тільки, що моя п'ятидесятилітня голова вже занадто туга вчитись. Але, щоб не марнувати такий талант, я тобі дам когось, з ким ти можеш щодня робити вправи в цім красномовнім безумстві. Ти мусиш — ти мусиш сьогодні рішитись — взяти собі жінку.
Фердінанд (одсахнувся). Батьку!
Президент. Не треба компліментів — я послав леді Мілфорд картку від твого імени. Ти будеш лас-
29
