поважне волосся брудним ремеством свахи? О, коли не так, то ляж, нещасливий чоловіче, і умри! Ще є час. Ще ти можеш заснути в солодкім марінні: я був щасливий батько. На мить пізніше, і ти зіпхнеш їдовиту гадюку в її жахливе кубло, проклявши подарунок і давця і, кленучи творця, зійдеш у могилу. (до Луізи). Говори, нещасна. Ти написала цього листа?
Міллер (застерігаючи, до Луізи). Заради бога, дочко. Не забувай. Не забувай.
Луіза. О, цей лист, батьку!..
Фердінанд. Що він потрапив не до тих рук? Слава випадкові. Випадкові, я сказав? О, задум є й там, де горобці падають зі стріхи, — чому не бути йому тут, де треба скинути машкару з демона? Я чекаю відповіді. Ти написала цього листа?
Міллер (убік до дочки). Стійко! Стійко, доню! Те. пер ще одне: «Так!» і ти перемогла.
Фердінанд. Весело. Весело. І батька теж обдурено. Обдурено всіх. Диви, як вона стоїть, соромітна, і навіть язик її одмовляється вимовити останню брехню. Присягнися богом жахливим, правдивим. Ти написала цього листа?
Луіза (після мучительної борні, під час якої вона перемовляє з батьком поглядами, твердо і рішуче). Я написала його.
Фердінанд (станув зляканий). Луізо! Ні! Як я живий, ти брешеш! Невинність теж визнає, катована, провини, яких вона не робила! Я запитав занадто грубо — правда ж, Луізо, — ти призналась тільки тому, що я загрубо питався?
Луіза. Я визнала правду.
Фердінанд. Ні, я кажу! Hi! Ні! Ти не писала. Це зовсім не твоя рука. А щоб і була твоя, — то хіба ж важче підробляти руку, ніж губити серце. Скажи мені правду, Луізо — або ні, ні, не роби цього! Ти могла б відповісти і «так». І тоді я пропав. Брехню, Луізо, брехню! О, як би ти зараз знайшла брехню, кинула б мені її з одвертими ангольськими очима, переконала б тільки моє вухо, моє око, хоч як огидно
101
