Цю сторінку схвалено
Амалія.
Ангели не сердяться… він прощає вам. (Взяла його руку, сумно). Батьку мого Карла, я прощаю вам.
Ст. Моор.
Ні, доню, смертельна блідість твого обличчя засуджує батька. Бідна дівчино, я відняв у тебе щастя твоєї юності… О, не кляни мене!
Амалія (ніжно цілує йому руку).
Вас?
Ст. Моор.
Ти знаєш цей портрет, доню?
Амалія.
Карла!..
Ст. Моор.
Такий він був, коли йому було шістнадцять років. Тепер він не такий… О, серце мені болить…
118
