Чи не було б натурально вважати, що національною політикою в нас може бути тільки політика селянських інтересів, як інтересів трудової більшости?
Треба признати, що історична обстанова, в якій ми живемо, може продиктувати й диктує тільки позитивну відповідь на це питання. І разом із тим ця відповідь не може бути принята иншими ґрупами, а тільки селянством і спорідненими з ним ґрупами, цебто, трудовою клясою в цілому.
На що вказують попередні приклади? На те, що спосіб думання й поведінки диктує насамперед соціяльне становище ґруп, а далі ідеольоґічне стремління й навіть професійна психольоґія.
Щоб не вертатись до цієї теми, я наведу ще один приклад. У нашому громадянстві помічається схил „направо“, визначається на старому тлі „безпартійности“ нова течія, що подекуди оформлюється в „монархізм“.
Носіями цього своєрідного „монархізму“ є переважно військові. Вслухаючися в їх розумування, можна помітити виразний ляйтмотив: для врятування української справи треба всім покинути „партійність“ і стати твердо на чомусь одному, треба дисципліни, єдиної волі, єдиного пляну. Це можливо тільки при умові, коли хтось один буде кермувати, а всі слухати й робити у згоді, без сварок. Цей один мусить мати всю повноту влади і здійснювати її твердо, по-диктаторськи. Отже ідея одновладности, одновольства. Чому це потрібно? — спитаємо й почуємо таку відповідь: „Коли багато партій, а вони сваряться, нічого не роблять для справи, вносять величезний нелад, безпорядок, не мають почуття відповідальности, то цей демократичний (?!) режим тільки шкодить визвольній справі, „демократія“ — це не про нас, „демократія“ — це безладдя.“
Подібний мотив почуєте в багатьох розмовах.
А що він значить у дійсности?
В суті річі ми тут маємо не монархізм, а певний орґанізаційно-методольоґічний погляд, змагання до гармонії дії, пляновости поведінки, єдиновольство, котре лежить у тій чи иншій мірі в основі всякої орґанізації і в тому числі — війська, як спеціяльного технічного апарату, струменту боротьби. Боротьба вимагає як-найекономнішого вживання сил, гармонійної розпологи частин, пляновости, бо військова справа небезпечна, найменше безладдя спричинює жертви людським життям. Практика віків виробила форму боєвої орґанізації, принципи цієї орґанізації прикладаються скрізь, де є боротьба, і що боротьба небезпечніща, то принцип єдиної волі, єдиного пляну панує виразніще. Партія, церква, професійна спілка й ин. вживають ті самі принципи й репресіями змушують своїх членів до підпорядкування єдиній „центральній“ волі, котра часто втілюється в одній особі (папа, патріярх, митрополит), з додатком часто законодавчих і дорадчих орґанів у ріжних модифікаціях. Шайка розбійників орґанізована монархічно, церква майже так (за традицією, що залишилась од часу, коли церква виконувала
