Сторінка:Шлях визволення (Шаповал, 1923).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

нас немає. Фактор симпатії, цебто, любови до України — це єдине, що грає важніщу ролю в нашому житті, але з попереднього викладу вже ясно, що кожний індивід і кожна ґрупа любить Україну по-свойому, уявляючи під Україною ріжні річі. Це правда, що д. А. любить „Україну“, хоче боротись за неї, закликає „всіх“ до „єдности“, але… він має тільки свою Україну на увазі, а Україну добродія Б. переслідує, ненавидить, уважає за „несправжню“ й за ворожу до його власної України. Я не сумніваюсь, наприклад, що й деякі монархісти (напр., Липинський, Чикаленко й под.) люблять Україну, те ж саме можна сказати і про С. Петлюру, і про В. Винниченка, і про С. Грушевського, і про Є. Петрушевича, і про инших наших громадян, але чи кожний із їх любить ту саму Україну, що й кожний инший Українець? Хто на це дасть певну відповідь! То я назвав громадян, що давно працюють на українській ниві, що всмоктали в себе всю традицію українського руху, прожили в довкіллі українського народолюбства, але чи легко їх об'єднати, й чи це навіть можливо? А що ж сказати про тисячі людей, що так або инакше виявили себе як Українці тільки за останні роки, прийшовши до „України“ з ріжних сфер життя, праці, звичаїв, розумінь і принесли з собою масу тих ріжниць, що поділяють людей? Думаю, наприклад, про тих, що активно боролись за Українську Республику, на небезпечних позиціях, у війську. Ґенерали, полковники, менші старшини, козацтво — що приходили в одну орґанізацію — військо — з ріжних сфер соціяльного буття, з ріжним світом думок і звичок, симпатій і антипатій в душі. І не тільки до війська йшло багато людей, а й в инші публичні громадські українські установи. Вони, ці люде, майже не думали про Україну до революції, але пішли на поклик українства, якісь струни озвалися в їх серцях, і вони пішли щиро, чесно, люблячи Україну, як їхній твір, як репродукцію їх власних розумінь і звичок. І що ж? Вони боролись за таку Україну, яка відповідала їхнім розумінням, а не таку, як її уявляла українська народолюбна інтеліґенція. І хиба́ ви не помічаєте орґанічного антаґонізму між цими двома суспільно-психольоґічними формаціями? І як ви поєднаєте їх в один моноліт, з єдиною волею й думою, хоч вони боролись і борються ніби за одну Україну — народоправну республику?

Я сам часто бачив, як в очах порядних і чесних людей, відповідальних своїм становищем військових-Українців, блискала (і блискає) чисто зоольоґічна ненависть до Українця-„шпака“ (цивільного) тільки через те, що він невійськовий. Звести цих людей докупи майже неможливо навіть при умові, коли вони приближно однаково думають про Україну, її устрій.

Всіма попередніми міркуваннями я хочу довести, що ідея єдиного національного фронту, як про його говорять усі Українці, вживаючи одинакові слова й терміни, а думаючи про ріжні річі — є утопія через те, що в нашому житті ще нема такого чинника, котрий би переміг усякі инші фактори людської поведінки і знищив би спричинені ними ріжниці, підпорядкував би наше єство одній силі, одній волі.