Сторінка:Шлях визволення (Шаповал, 1923).djvu/16

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Трудові кляси на це не можуть піти й не підуть, і щоб це так було, то не треба вплутувати сюди й соціялізму: трудові, клясові інтереси є така сила, що льогічно пхає трудові кляси на боротьбу з нетрудовими. Припустім, що соціялістів у нас нема, їхня аґітація не розбиває фіктивної „ідилії“ міжклясового співробітництва, але ж гніт і визиск буде? Буде!

А як буде гніт і визиск, то буде боротьба визискуваних проти пануючих.

І що головне в нас: ніякі реальні зойки наших буржуазних елєментів про потребу всеєдиного фронту в ім'я боротьби за державу, проти окупації й т. п., не мають практичного значіння; припустім, селянство, робітництво і трудова інтеліґенція скажуть: добре, в ім'я визволення від окупації і створення власної державности — єднаймося! Але з ким єднатися? Вони чужі, неукраїнські, проти їх і треба ж єднатись! Значить, з одного боку, українська трудова нація, 30 міліонів, а з другого — кілька десятків (хай навіть так!) тисяч буржуазно-інтеліґенських голодранців, що хочуть розбагатіти і стати справжніми капіталістами та поміщиками. Щоб піднести їх до цієї ранґи, треба всій нації завести з ними всеєдиний фронт і виплекувати на собі своїх рідних паразитів.

Українські воші така ж гидь, як московські або польські.

Українських пануючих кляс тепер реально не існує, а тому для трудових кляс нема з ким творити всеєдиний фронт, коли б навіть вони цього (що є протиприродно!) й забажали в ім'я боротьби проти чужинецької окупації.

Боротьба проти окупації, створення своєї незалежної республики — таке завдання стоїть… перед ким? Реально: перед українськими трудовими клясами, перед трудовою демократією, котра творить подавляючу більшість нації. Відціль — ясний висновок: для міжклясового компромісу на Україні нема просто об'єктивного ґрунту, коли ми хочемо вести національну українську політику.

Український патріот не може навіть думати про міжклясовий компроміс, про всеєдиний фронт, бо це у практиці означало б порозуміння з чужинецькими пануючими клясами.

І хай нам українські буржуазні голодранці не вказують на чужі нації, що там, мовляв, під час грізної небезпеки всі єднаються в одне. Наприклад: Франція, Німеччина, Анґлія підчас війни. Так, німецька буржуазія й соціялісти голосували за воєнні кредити. Те саме було у Франції. Але ж у Німеччині є німецькі (й тільки) кляси: поміщиків, буржуазії, селянства, робітництва. Кожна з цих кляс є політична, культурна й господарська реальність, а не фікція. Одна кляса не може без другої здійснити в житті завдання всенаціональної оборони, або одна кляса не може здійснити своєї безоглядної диктатури над другими. Хоч як Вільгельм II. ненавидів соціял-демократів, але соціялістичну літературу мусів дозволити для читання в окопах! Коли кляса є реальна (орґанізована) сила, то її респектують, з нею порозуміваються.

Візьміть тепер після війни ту ж Німеччину або Чехословаччину. Що тут є? Орґанізовані суспільні кляси, котрі у своїй цілости творять повне,