тут ще трохи останьте, аж все успокоїться. Щойно тоді ідіть. Ну, Ґольдфрухт. Бувай здоров, їдь щасливо і бався весело. І вам, Зіденштуль, бажаю всього найкращого на відпустці — сказав Борович, стиснув сердечно обом руку і вийшов.
На дворі було зовсім темно. Треба було добре визнаватися в закопах, аби потрафити на властиве місце. Борович зайшов на позицію другої чети, що стояла в закопах зараз перед командою сотні. Там стояв на стійці фрайтер Стратійчук. Він пильно вдивлявся в передпілля.
— Але посипав, посипав на команду сотні — говорив Стратійчук до Боровича.
— Мабуть чув, що в нашій землянці грали ті мадяри, що крутяться по закопах. Треба на другий раз гнати їх на чотири вітри — говорив Борович.
— То ні! Я переходив коло землянки кілька разів і не чув музики. „Він“ тим більше не міг її почути. То зовсім що іншого. Нині перебіг від нас з третьої сотні до москалів якийсь чех. Він мусів за дня їм показати, де команда нашої сотні — говорив Стратійчук.
— Чомуж не показав, де команда третьої сотні? — спитав Борович.
— Бо там самі чехи. Він своїх жалує — відпов Стратійчук.
Оба станули коло передньої стіни закопів. Ґранати били дальше на недалеке ліве крило сотні. Вони так близесенько перелітали над їх головами, що здавалося от-от зачіплять за шапку, або за голову і зірвуть її. Направо, впереді десь там над Ціріном раз-по-разу блискало світло гарматніх вистрілів.
— Це бє та важка батерія за Ціріном, що обстріляна на нашу сотню — сказав Стратійчук.
Світло рефлєктора освітлювало ліве крило сотні. Там вибухали ґранати, тріскали шрапнелі. Нараз світло помалесеньки пересунулося поза закопи і стануло на склоні горбка, куди вела одинока стежечка до закопів. Власне за тим горбком припняв Стонавський коня. За світлом рефлєктора переложено гарматний вогонь на горбок.
