— Прибіг засапаний Зіденштуль і сказав, що як йшли з паном четарем Ґольдфрухтом тим склоном горбка, де вуйко лишив коня, лопнула шрапнеля і кулька вбила пана четаря — говорив переляканий Орищук.
Борович увійшов до землянки. Там стояв Зіденштуль. Він був зовсім зломаний. Спустив голову, заломив руки. Цілий трясся, але не зі страху. Він нічого не боявся.
— Як то було? — спитав Борович.
— Та як було. Як пан поручник пішли з землянки, то пан четар зараз зачали збиратися в дорогу. Я казав ще зачекати хвилину, аж вогонь настане, але вони ні тай ні. Знаєте, що були дуже вперті. Ми пішли. Вже ми вихопилися на горбок, ще тільки хвилина, аби зійти з його вершка, де вже було зовсім безпечно, коли пан четар ще станули оглянутися звідки стріляє москаль. Стояли може зо три мінути і як обернулися і хотіли спуститися в діл, лопнула шрапнеля і трафила в саму потилицю. Ще пішли два кроки і сказали до мене:
— Зіденштуль, мене мабуть.... — але вже не докінчили і впали на землю. Щож тепер жінка і родичі скажуть? Вони десь тепер їх там вичікують. Що я їм скажу? Яку гірку новину привезу їм? — майже ридав Зіденштуль.
— Слухайте, Зіденштуль! Ми тут якось пана четаря поховаємо. Ви поїдете зараз на відпустку так як мали їхати. Будете у Відні і там все родині скажете. Я вам ще напишу лист до вдовиці. Ви віддасте листа і річі, а потім поїдете собі до дому — сказав Борович.
— Ой, прикро мені буде таке говорити. Не так я сподівався їхати на відпустку — жалувався Зіденштуль.
А Борович сів писати листа до родини убитого.
Сумний був той лист.
