Для браку заняття і через скуку. От, аби було про що говорити.
Знов зашуміло над головами і знов бабавхнуло десь за позиціями, там далеко перед командою полку.
Зачався гарматній двобій. Ні з цього ні з того.
— Пііі, пі, пі, піііі — пііі, пі, пі, піііі — пищав телєфон.
— А хто стріляє і кілько стрілів впало — питав адютант палку.
Стріляють до тепер точки шеста, тринадцята, вісімнадцята. Є надія, що заговорять ще і прочі. Стрілів до тепер більше чим сто шісдесять. Тепер бють сальвами — говорив Борович.
— Щож може бути причиною стрілів? — питав дальше адютант.
— Можуть бути дві причини. Або те, що тої ночі перебіг до них один чех з третьої компанії, або те, що москалі дістали новий транспорт муніції, або одно і друге — говорив Борович.
— Є у вас, які забиті або ранені? — питав дальше адютант.
— Наразі нема. І мабуть не буде, бо вже переложили вогонь поза закопи. Тепер бють вже виключно на нашу артилєрію. Але може Бог дасть, що і команда полку щось обірве — говорив дальше Борович.
— Но, но, но! Пане поручнику! Дайте спокій! Не викликуйте вовка з ліса — закінчив адютант.
В закопах затихло. Тільки понад головами вітром перелітали в цю і противну сторону ворожі і власні гарматні стрільна. Борович стояв дальше в закопі і вдивлявся в передпілля, чи ворог не схоче підсунути своєї піхоти.
— Пане поручнику, пане поручнику — закричав нараз ізза траверзи Орищук. — Ходіть зараз до землянки. Сталося велике нещастя.
Борович побіг до своєї землянки.
— Що таке? — питав він по дорозі Орищука.
