Та всі давні знайомі стали йому якісь чужі. Йому здавалося, що впав десь ізза світа, що ніхто з тих людей запілля його не розуміє, що він їх не розуміє, що вони взагалі не мають зі собою нічого спільного.
Як перед війною сиділи разом в ресторані. Бородієвич заїдав здоровенного віденського котлєта, попивав велике пільзненське пиво і говорив до Боровича:
— Знаменито виглядаєш. Видно, що вам там на фронті добре поводиться. Не так як нам, цивілям, тут в запіллю. Ви маєте всього доволі. Про харчі не потребуєте турбуватися. Ми тут гаруємо. Всього нам не достає.
— Я вже пятнадцять місяців не бачив віденського котлєта — відповів Борович поглядаючи на таріль Бородієвича.
— Але за те маєте здоровий росіл і порядну пайку доброго волового мяса — відповів Бородієвич.
— Нині в ресторані подали мені знаменитий росіл і прегарне волове мясо. Ми в закопах ще ніколи такого не мали — сказав Борович, скоро зїв і забрався, бо давні приятелі зачали розправляти над тим, чи велика ріжниця між золотою і паперовою короною, чи богато подорожіло масло, які харчі треба маґазинувати і про такі інші воєнні річі, які Боровича зовсім не обходили. Він хотів знати про життя буття в часі російської окупації та на все те діставав коротку відповідь:
— Ох, було ліпше як тепер. Всього було доволі. Все було дуже дешеве.
Бачив, що давні знайомі всі перемінювалися в інтендантів, бранжу найбільше зненавиджену у війську.
Борович ще з малку не любив сентіментів. Їхав на відпустку, аби побути при родині, трохи розвеселитися і скріпити себе і найблищих на душі.
Зараз на вступі до рідної хати впала йому на груди його старенька мати і майже непритомним голосом закликала:
