— То ти синку? Чи то направду ти?
Більше зрівноважено привитала його жінка а дитина, що його цілком ще не знала, сховалася за мамину спідницю і боялася „вови“. Батько прийшов трохи пізніше. Він правив в церкві богослуження. Мабуть на інтенцію свого сина.
Молодий Борович розгостився. Зачалася звичайна розмова, як серед рідні. Вона на початку не конче вязалася. Було стільки спогадів, було стільки взаїмних жалів до розповідження, було стільки запитів, що одна думка придавлювала другу, одна гадка стручувала в непамять другу. Зразу не знали, про що мають говорити.
— Чекай. Я про щось мала тебе запитати і забула. Через ті ріжні переживання маю тепер таку слабу голову, що завжди все забуваю — говорила мати.
— Ми всі тепер такі. Це так зразу. Зачекайте день-два аж прийдете до себе від першого зворушення, аж все в голові знову упорядкується і тоді собі все пригадаєте. Як то було, коли наші війська відбили Львів і прийшли до нашого села. Чи дуже їх витали? — спитав Борович, що хотів зібрати як найбільше вражінь.
— Ет, ліпше не питати. Ми не маємо щастя — відповіла мати і зачала оповідати про прийом, який зладжено повертаючим австрійським військам.
— Як тільки перейшли перші стежі і дали до села знати, що незадовго гостинцем будуть переходити наші частини, село вирішило повитати їх як найбільше святочно. Всі думали, що будуть переходити „Українські Січові Стрільці“. Люди виносили на гостинець, що хто мав: гладущики з молоком, масло, сир, яйця, хліб, солонину, ковбаси. Того дня була велика спека. Аби воякам облегшити марш, повиношено в чистесеньких бочках і цебрах свіжу і чисту воду. Тато убрався в епитрахіль і фелон та з процесією вийшов на гостинець. Коло нього стояв начальник громади і тримав на підносі хліб і сіль. Ціле село вилягло на дорогу. Все що жило. Все заповідалося найгарніше. Вже недалеко на скруті появилися стежі,
