а за ними далеко поступало військо. На нещастя якийсь хлопець виліз на дзвіницю і як тільки згори побачив свої війська, зачав що сили теленькати дзвонами. Військо заметушилося і до процесії чвалом надїхали їздці:
— Ви сякі такі. То ви хочете зраджувати і дзвонами даєте знати ворогові, що військо прийшло до села — кричали їздці. — Де ваш священик? Ми зараз тут зробимо з ним порядок.
— Знов повторилося те саме, що було перед роком. А зпоміж нас навіть ніхто не зауважив, як хлопець поліз дзвонити. З радости ми всі забули про дзвони. Нікому навіть не прийшло на думку сказати, аби не дзвонити. На щастя командант, що побачив зібраний народ, процесію і принесені дари, зрозумів, що зайшло знов непорозуміння і полагодив справу щасливо. Але то не були наші стрільці. То йшли якісь мадяри. Шкода, що ми так приготовилися на їх приняття — говорила мати і плакала. Таку вже мала вдачу, що любила плакати. Мабуть як виплакала своє горе, ставало їй легше на душі.
— Тепер вже не буде таких непорозумінь. Наші команди забрали всі дзвони на гармати і вже ніхто не зможе дзвонити — говорив о. Борович.
— А якже татові живеться? — спитав молодий Борович.
— Як живеться? Краще не питати і краще не розповідати. Як москалі втікали, хотіли мене конче забрати зі собою. Та знайшовся такий добрий чоловік, що дав мені наперед знати, що мене хочуть вивезти на Сибір і радив сховатися. Я скрився в копиці сіна на сіножаті. Аби не догадалися, де я ховаюся, не приходив до мене ніхто із хати. Їсти доносили мені самі селяни. Добрі люди. Хоч як за мною козаки шукали, ніхто не зрадив мого укриття. Чотири дні пересидів я в копиці сіна.
— А тепер? Тепер також недобре. Слуги не маю. Є якийсь один маленький коник і дві корови. Я сам мушу їх чистити, під ними стелити, сам мушу їм за драбини накладати і гній тягнути. А я вже й немоло-
