дий і недомагаю. Та чи мені того всього треба? Роблю все те з розмислом, бо робота прибиває жаль і тугу. Стільки нещасть, стільки смертей в найблищій родині — говорив О. Борович і мало-мало не заплакав.
А мав за чим боліти.
Серед таких настроїв швидко перебігло два тижні. Борович вертав на фронт зовсім непокріплений на дусі. Батько поїхав до міста, купив йому фляшку доброї горілки і фляшку угорського вина, ще передвоєнного. Дома бідолаха не мав нічого. Його цілком ограбили. Не ворожі війська. Власні співгорожани, що як утікач переходили через село. Мати напхала до наплечника що найліпшого з їдження могла в хаті знайти.
— Мамо, пощо ви мені те все даєте? Ви самі не маєте що їсти. Я все те лишу — говорив Борович.
— Бери, синку, бери. Я для себе і для всіх нас ще пристараю. А ти там в закопах з голоду млієш. Як не візьмеш і лишиш, то зробиш нам найбільшу прикрість — говорила схлипуючи мама.
Борович набрав ще книжок для своїх вояків, кинув рідню і поїхав.
До землянки зійшлися всі старшини сотні. Дона вже не було, бо по смерті Ґольдфрухта настрашився, зголосився як хорий і його приділено до обозу. Чех Глявачек також не з іншої причини постарався, що його приділено до саперського відділу при команді полку. Було тепер при сотні двох молодесеньких хорунжих, дуже пристійний і веселий брунетик, Колодницький і поважний чех, Хмара. Оба прийшли привитати свого команданта з його поворотом. Прибіг також невідлучний приятель Боровича, поручник Банах-Прислопський. Його сотня стояла зараз коло четвертої сотні. Були собі сусідами.
Розговорилися.
— Слухай Степане! Треба приняти гостей. Давай сюди фляшку горілки, що мені тато дав з дому — сказав Борович до свого чури.
