Вибіг з землянки Федь Сушко і аж в долоні сплеснув. Він кіточку колись знайшов, він її приніс зі собою, він її вихухав і найбільше пестив.
Дуже жаль зробилося старому Федеві. Якийсь такий гіркий жаль, начеб хтось з його найдорозших згинув.
— І що воно було кому винно? — сказав він до Бучми.
Не боліло так вояків, як поляг котрий із них, як боліли вони за маленькою кіточкою. Бо це убито німину, що перед ніким не уміла пожалуватися, що на нікого не нарікала, нікому не стояла в дорозі, нікому нічого не була винна, нікому не зробила нічого лихого.
Як звичайно німина.
Ще довго-довго жалували старі вояки за бідною, білою кіточкою, ще довго-довго про неї згадували.
Але вже другої до закопів не брали.
— Досить, що ми гинемо. Пощо пхати в нещастя ще й невинну німину.
