Бувало в погоду вояк, що стояв на пості, брав зі собою кіточку. Він садовив її на гребені чолової стіни закопу і гладив її. Кіточка пестилася коло нього, мурликала, наче хотіла з ним розмовляти, а потім засипляла, прядучи свою пряжу. І спала так безпечно під опікою старого вояка, як дитина під опікою своєї мами.
Нераз старий вояк витяв з корча лозини тоненький прутик, обчімхав його і тільки на кінці лишав один-два листочки. Тими листочками помало водив він по дні закопу. А кіточка удавала, що дала себе здурити. Вона ловила листочок наче мишку; так та маленька тварина бавилася зі старим, бородатим вже сивим вояком.
Добре було старим з кіточкою. Вона їм нагадувала давні діточі літа, нагадувала рідну хату, дрібненькі діточки, що може тепер не мали навіть кіточки, аби могли розвіяти свою тугу.
Навіть Борович милосердився над нею; як часами бувало рано діставав від „полкової“ корови трохи молока до комісьної кави, то не пив сам, але посилав „бідній кіточці-сирітці“.
Та нараз сталося страшне нещастя.
Кіточка сиділа, як звичайно, на гребені чолової стіни закопа і грілася до сонця. Дрібненькою лапкою умивала своє невеличке личко, хоч було воно білесеньке і чистесеньке наче сніг.
Зашуміло в повітрю. Кіточка перестала митись і припала до землі.
— Бабавх! — таки недалеко гримнув вибух ґранати.
Кіточка зірвалася і скочила, аби утікати до землянки але на бігу допав її гострий відломок ґранати і розпоров дрібненькі груди та животик.
Бідна кіточка впала на землю і лежала на дні закопа. Нежива. Така бідна, маленька, нікому нічого невинна. Тільки кров тоненькою ниточкою спливала з тяжких ран.
— Слухайте, Федю, та ходіть но сюди! Дивіться! Вашу кіточку розірвала ґраната — крикнув ополченець Іван Бучма, що стояв на пості.
