В землянці розходився запах якоїсь неозначеної мішанини. Вояки говорили:
— Файно запахла кава.
Але в тім мліснім запаху не було ні сліду з кави.
Опісля Іван доливав до кітлика трошечки зимної води, а зимою вкидав ложочку снігу. Це робив на те, аби фуси з кави пішли на дно і там осілися. Накінець вкидав ще до кітлика пригорщу цукру і кава була готова.
Тепер приступав Іван до Якима, брав його своєю важкою, вояцькою рукою за ногу і порушував легесенько. Так легесенько, як нераз мати будить дитину, аби її в сні не налякати. Так, зі щирою, сердечною любовю.
— Якиме, Якиме, вставайте. Вже є кава — говорив Іван.
Але Яким не рушався і дальше свистав через сон.
Вже сильніше тручав його Іван, аж вкінці Яким будився і протирав очі.
— Ходіть, Якиме! Поснідаємо!
І оба сідали на низенькій лавочці коло землянки, як в ріднім селі на присбі. Попивали якусь теплу рідину, яку називали кавою.
— Добра нині кава — говорив Яким і голосно сербав зі своєї їдунки.
— Ага, добра. То з того вчерашнього фасунку — відповідав Іван.
Так було щодня.
Сідав Іван на лятрину, а вже зараз за ним прибігав Яким, присідався коло нього і зачиналася розмова. Сидячи пакав Іван файку і від часу до часу подавав Якимові, аби й він собі трохи потягнув.
Хоч як вояки любили з доброго серця кпити і насмішкуватися один з одного, то ані з Івана ані з Якима ніхто не поважився сміятися. Їх обох любили і обох шанували.
А ще було щось одно, через що вояки просто жаліли Івана, а вже разом з ним і його камрата Якима.
