Іван походив десь з Борщівського повіту. Він належав до тих кількох нещасливих вояків в сотні, яких рідні сторони були ще під російською окупацією і через те не могли вони ані поїхати до дому на відпустку, ані дістати з хати якого, хоч маленького, листа.
— Коби я хоч знав, що їх всіх там вже повісили ті москалі, то може легше булоби на душі. А то та непевність, що з моїми, так рве мою душу, так мене мучить, що, бігме, не видержу і колись стрілю собі в лоб — падькався бідолаха Іван, що полишив дома жінку і пятеро діточок.
— Дайте спокій, Іване, не гнівіть Бога, не говоріть такого. Почекайте трохи, наші підуть вперед і ви тоді поїдете до своїх — потішав Івана Яким.
Але Івана не міг ніхто потішити. Він так любив свої діти, як мало хто з батьків. Він тільки про них думав.
Бувало рано, коли всі повертали зі служби і спали твердим сном, Іван сидів похилений на кінці своєї причі і думав думки. І йому увижалося, що він дома. Літо. Неділя. Сонце золотом обляло його рідне село. Він встав раненько, обійшов худобу, поприпрятував подвіря, вимастив чоботи і увійшов у світлицю. При столі сидів молоденький, шіснадцятьлітній хлопець, в однострою ґімназійного учня. На високім ґранатовім ковнірі блестіли три золоті паски. Це його син, Василько, скінчив першим учеником шесту клясу ґімназії і приїхав до дому на ферії. Сидів за столом і читав книжку.
І вбачалося Іванові, що він зачав вбирати чисте білля, яке жінка поставила йому на лаві. Вбирався і думав:
— Чи схоче Василько іти разом зі мною до церкви? Він щораз більший пан, а я простий, бідний мужик.
І вбирався дальше, а як вже був готовий, взяв велику баранкову шапку, стріпав її до коліна і пустився до дверей.
