— Тату, а ви куди йдете? — запитав нараз Василько.
— Та до церкви — відповів Іван.
— Чекайте, підемо разом — відповів Василько і вийшов разом з Іваном.
А Іван наче молодий став. Наче його щось вгору підносило; щира радість аж груди йому розпирала.
Його найстарший син, його любимець, його потіха в старости літ, його гордощі, не цурався його, бідного селянина. Він гордо ішов з повагою дорогою селом, а коло нього його Василько. Іван наче ріс вгору. Колиб міг був, він таки тут прилюдно на дорозі бувби обіймив свого синка, вицілував і з радощів розплакався.
І з якими гордощами переходив він коло обістя свого недалекого сусіда, першого богача в селі, Гриця Козоріза. Він мав аж вісімдесять морґів поля, мав мурований дім, коні як кати, мав одного сина одинака. І цей син вломився до чужої комори та сидів у вязниці.
— А я, бідний, пятиморґовий хлоп, маю тільки того дробу і випхав мого Василька в люди. Може буде священиком, або може доктором — думав собі Іван переходячи коло обістя Козоріза.
Вже минув це велике господарство, коли почув за собою голос самого богатиря.
— А чекайте, Іване, підемо разом.
Козоріз підійшов, звитався з ним і сином.
— Деж би ти був давніше так за мною підбігав, — подумав собі Іван. — Це все через мого Василька. Всі мене шанують.
— Ваш Василько вже дома? Який файний хлопець! І кажуть, що дуже добре вчиться. Десь другі люди мають багато дітей і всі якось ведуться, а я маю тільки одного і тільки з ним біди — говорив з завистю Козоріз.
Він був хапчивий і зависний. Завидував другим всього, майна, а навіть дітей.
