і з них робили для себе новий охоронний вал. Та не тільки трупів там клали. Піднимали своїх ранених товаришів, клали на верху стрілецького рова і з них робили собі заслону. Піднимали тих важко ранених без жадної осторожности, без пардону. Тих нещасних боліло тяжко поранене тіло. Вони благали, плакали, кричали, проклинали й своїх товаришів і рідну неньку, що в лиху годину їх на світ привела; кусали по руках тих, що з їх тіл робили для себе захист. Та це нічого не помагало.
За тим напів живим, конаючим валом крилися живі й неранені й посилали перед себе смерть. Стріляли з крісів, скорострілів, кидали ґранати до наступаючого ворога.
І знову відбили його.
І так день в день; по кілька разів в день.
Сонце пражило нині ще кріпше, як попередніми днями. Люди просто відходили від памяти зі спраги. В ротах позасихало. Ніхто не мав ні щипочки тютюну, аби його глодати й хоч в цей спосіб заспокоїти спрагу.
Трупів поляглих вояків ніхто не міг зібрати й вони скоро розкладалися в горячих лучах сонця. Був такий сморід, що людям робилося недобре. Вони напиналися, аби віддати з себе те, що в собі мали. Та нічого не віддавали, бо їх жолудки були порожнісінькі вже від двох днів. А цей страшний, млісно-солодкавий сопух неначе осідав на очах, в носі, в устах, всюди, всюди. Жовнірам здавалося, що вони його не тільки вдихують, що мають його повний рот, що його їдять, що поликають якусь смердячу, ослизлу масу.
Ніхто ні словом не обзивався один до одного. Дивилися на себе вовком. Кожному здавалося, що його сусід має краще, безпечніше становище від нього й кожний дивився, щоби це становище заняти як найскорше. Коли котрий з них впав убитий, то другий в душі радувався, що це впав той, а не він і скоро занимав становище убитого, в тім загально знанім
