далеко вибухаючих ґранатів ще прибільшувала ту безконечну жару.
Борович, всі старшини й передні чати напереміну вихилювали від часу до часу з окопів голови й дивилися вперід. Їх обовязком було слідити ворога поза лінією вибухів артилєрійського вогню.
Вони бачили, що стіна куряви, дротів і колів наближується все більше й більше. Бачили, що за тою стіною підсувається кільканаднять ліній ворожої піхоти в розстрільній. Туди била австрійська артилєрія й замикала ворогові ґранатами й шрапнелями дорогу до позицій. І вони, ті „вороги“ мали також гіреньку хвилю, тяжке завдання: перейти через цей густий град заліза й вибухів аж до окопів було нелегко.
Вже ворожий барабанний вогонь знищив останню полосу дротяних засіків і вибухи ґранатів з страшним ревом і стогоном, викидаючи землю високо вгору, підійшли бистро до самих закопів.
Хоч як хотіли люди швидкої смерти, то всетаки притулилися ще більше до передньої стіни закопів, ще кріпше стискали свої кріси. Позатискали зуби, позамикали очі й чекали. Коби хоч не мучитися. Нічого не бачили, тільки чули стогін землі, вибухи розриваючихся ґранатів та шрапнелів і страшні крики й зойки тяжко ранених.
Але й це проминуло. Ворог перетовк позиції й переложив артилєрійський вогонь поза них, щоби здержати резерви, які могли підходити для скріплення перебитої залоги.
Тепер стрепенулися прибиті люди й висунули голови з ровів. Та рови були вже так знищені, що були за низькі, щоби могли їх закривати. Ворожа піхота перебиралася через зруйновані дротяні засіки. Підступаючи, стріляла. У повітрю, таки от тут, коло самого вуха, чути було без перестанку протяжне:
— Пііів, пііів! — Це перелітали крісові кулі.
Аби охоронити себе перед стрілами живі, неранені люди витягали з ровів трупів своїх товаришів
