Проминула велика офензива в 1916-го року. На східнім фронті запанував спокій. Але він був якийсь нервовий. Ні командування, а тим менше вояки, не знали, чи ворог на довше покинув думку наступу, чи тільки набирав віддиху до нових змагань. Звіти ріжних розвідчиків віщували це останнє. Вони без перестанку алярмували прихід на фронт нових ворожих сил, великі транспорти муніції тощо. Як звичайно розвідчики. Хотіли заробити гроші і сіяли паніку.
Це не залишалося без впливу на долю вояків.
Командування денервувалося. Дальше і частіше видавано ріжні суперечні зі собою накази, які вже перестали в закопах виконувати. З аритметичною точністю можна було знати, що коли нині зробиться щось згідно з нинішнім наказом, завтра прикажуть роботу збурити. Тож краще не робити, як робити і бурити. Розбудовувано дротяні засіки до просто неімовірних границь. Густішим ланцюхом стійки опоясували власні позиції. Літаки майже щодня кружляли над власними позиціями і їх фотоґрафували. Горе було тій частині, в якої відтинку літак зробив знимку якої кладки на річці Сервеч. Тоді ніччю виходили в передпілля сильні стежі, аби забрати цей марний кавалок дерева. Та це не обходилося без густої крісової і гарматної стрілянини і без жертв.
Непотрібне денервування команд переходило на вояцтво. Вонож перше і воно головно терпіло при кожнім наступі і протинаступі і при кожній забаві обох артилєрій.
