А вояки, що вертали з запілля, з відпусток, приносили зі собою щораз менше веселі відомості.
Якраз вернув цуґсфірер Лагодяк, людина, що майже ніколи на ніщо і на нікого не відказувала. Він терпеливо чекав на свою першу відпустку. Поїхав і навіть і не перечислив добре свою численну родину, як вже знов опинився в закопах.
— Кажу вам: біда в краю — говорив він своїм камратам. — Голод тай годі. Я був у Львові через два дні, та надивився на ті гаразди, на людську нужду. Нічого не можна купити. Все продають тільки за квітками. Але й то не легко дістати. Люди вистоюють довгими рядами по цілих днях, аби дістатися до склепу. Військо робить лад, аби не побилися. Декотрі стають в лаву вже з вечора, аби рано могли бути в склепі. Беруть зі собою крісла і подушки і таки на вулиці сплять, аби не припізнити черги.
— А які з тих гандлярів поробилися пани — докинув Іван Гардабура, що також вернув з відпустки. — Давніше перед війною, як христянин ішов по місті вулицею, то не міг обігнатися. Той бувало тягне за полу тай кричить: „Може потребуєте кожуха на зиму?“ А вже з другого боку тягне другий тай верещить: „Ходіть до мене. У мене дешевше!“ Тепер на вулиці не побачиш ні одного купця. Все сидить по склепах і розпирається за столом, а коли увійдеш до склепу, то ще ніби велику ласку зробить, як щось продасть. А кілько за таке взолить, то аж голова заболить.
— Голод, кажу вам голод в краю — панькався дальше Лагодяк. — Збіжжя і так не богато, а вони ще позаводили, що якісь ріжні старшини господарюють. А ті тільки капарять і все нищать. Десь там за Львовом зять якогось мадярського міністра, казав звозити все збіжжя з поля разом на один лан. Спровадив парову молотілку, вимолотив і вичищене збіжжя казав зісипувати в одну велику стирту на полі, без накриття, під голим небом. Пішов дощ через три дні і все збіжжя зігнило. А була сама вибирана пшениця. А в Городку, на стації, звозили з цілого повіту всю капусту і виложили з неї велику стирту. Якось раз
