— Слухай, Борович! Знаєш, як буде називатися новий австрійський цісар? — спитав йдучи від команди полку капітан загального ополчення, Др. Фішер, віденський німець. Він від двох місяців перебрав команду першої сотні.
— Ні, не знаю — відповів Борович.
— Карль дер ерсте унд дер лєцте[1] — сказав Др. Фішер.
— Як то „дер лєцте“?
— Бо Карло буде останнім цісарем Австрії. Держава до року-двох напевно розлетиться і він тим самим буде останнім цісарем Австрії — відповів Др. Фішер.
— Слухай, Фішер, а не забудь про це все розповісти своїм воякам — зажартував Борович.
— Вони про все краще знають, як ми. Якби ти знав, що вояцтво проміж собою говорить. Такі річі, що аж волосся стає дубом. З них кожний повинен дістати акт обвинувачення за головну зраду і обиду маєстату. То знак часу. Зле з нами, мій любий, дуже зле. Але почекай. Чи ти запримітив, що як ми йшли до команди полку, то ніхто нам не давав знати про смерть старого, а вояцтво вже перед нами про все знало.
Борович скликав своїх вояків, що були вільні від служби і оповів їм про все, про що довідався в команді полку. Він живо глядів на лиця вояків, аби з них вичитати, яке вражіння викличе ця відомість. А відомість була дуже інтересна, бо вже від сімдесяти літ в державі не умирав ніякий пануючий і ніхто від сімдесяти літ такої відомости не чував. Вмирали діди, вмирали батьки, вмирали їх сини, ба, вмирали їх внуки, а він жив тай жив.
На лицях вояків не вичитав Борович ні найменшої турботи. Більше вражіння викликувало, коли їм подавав до відома, що переходять до запасу, або що котрогось дня дістануть десять декаґрамів більше комісняка.
- ↑ Карло перший і останній.
