товариші, як камрати. Там в обличчю смерти не було ні старшини ні простого вояка ні старшого ні молодшого, ні степенів ні навіть командантів. Старшин слухали так якось самі від себе, без криків, без погроз, без кар. Вояцтво слухало, бо знало, що старшини сприяли воякам, що не вели їх на зле, що щиро хотіли рятувати від смерти.
— Як змінилися погляди наших людей — говорив до Боровича хорунжий Колодницький. — Перед війною наша інтеліґенція впоїла була в загал просто почитання цісаря. Його всюди уважали за як найліпшого батька всіх своїх підданих. Колиб так він був помер перед війною, весь край бувби плакав ревними сльозами. А тепер…
— Війна не на одно отворила людям очі — сказав хорунжий Хмара. — В дійсності ваші люди щойно тепер прозріли. Вониж бачуть, до чого цей чоловік довів нас всіх, а зокрема ваш нарід. За що вони мають його любити? За що мають бути йому вдячні! Що він доброго їм зробив? А скільки лиха він вам накоїв! Ви це самі найліпше знаєте. Виж тямите, як він трактував ваш нарід. Памятаєте те славне „Бувайте здорові мої панове!“ Ви думаєте, що це, що ваші люди стрінулися з чехами, що це не вплинуло на них додатньо. Вони хоч не любляться за песяче мясо, але з собою таки сходяться і говорять. А наші чехи не подарують йому нічого і на один волос. Я сам тут таки в сотні говорив вашим людям, скільки і чого вартий той старик. Ви українці повинні спеціяльно бути раді з тої війни. Через неї ваші люди прозріли. Вони тепер зовсім інакше дивляться на світ, як два роки тому взад.
Такі толки пішли по закопах.
Вкінці одного слітного дня, в другій половині місяця листопада 1916-го року завізвано всіх командантів сотень до полкової команди. Там серед відповідного настрою сповістив полковник, що старий цісар помер, що треба про це дуже осторожно повідомити вояків, аби не викликати в них якої зневіри.
