і то ще з вершком. Всі ходили жовті і вимазані глиною.
Так плило їх життя монотонно.
Та нараз прийшла відомість, що цісар важко захорів, що лікарі не мають надії удержати його при житті. Треба було приготовити вояків на його смерть. Командування боялося, що смерть старого цісаря некорисно вплине на настрій вояцтва. Старшинам наказано, аби завели з вояками про це відповідні розмови.
— А щож — сказав фрайтер Стратійчук. — Абож йому вже не час. Жиє тай жиє. Ні початку ні кінця тому життю не видно.
— Нехай зробить місце другому, молодому — докинув Іван Гардабура. — Може молодий скорше зробить мир.
— Молодий схоче довше воювати. Все молоде більше бутне — сказав цуґсфірер Лагодяк.
— Таке то все говорили, що наш цісар, то наш татунцьо, а от куди нас завів той наш татунцьо. До чого довоювався сам і ми разом з ним — зауважив Гардабура.
— Може якби був скорше настав той молодий, то булоби ліпше. Таж то таке старезне, що десь з нього тільки порох сиплеться. А який розум у такого старого? Як у курки. Може молодий бувби навіть війни не допустив — говорив фрайтер Стратійчук.
— Файний татунцьо. Нема що казати! — докинув Юрко Бугай.
Так міркували старі ополченці в ту хвилину, коли довголітній володар австрійської держави замикав очі на вічний сон.
Перед Боровичем і прочими старшинами сотні вояки з нічим не таїлися, нічого не скривали. Любили їх, шанували, вірили їм і знали, що нікому на нікого не донесуть. Тому старшини тої сотні завсіди знали дуже добре, що їх вояки гадають, який настрій панує серед вояцтва. Смуток вояків був їх смутком, а їх радощі були радощами для всіх їх вояків. Зжилися як
