— Пане полковнику, а я бю об заклад, що наше вояцтво вже про все добре знає. Я ще й заложуся, що вони знали про все далеко швидше, чим команда полку — сказав сотник Др. Фішер.
— Цеж немислиме. Хтож мігби їм про те донести — говорив полковник.
— Вже є такі пташини, що заносять до них відомості і то відомості певні і правдиві. Абож зрештою, наше вояцтво таке темне, аби не могло знати, що діється в світі. Цеж дозрілі люди; будь-що-будь з високою вродженою інтеліґенцією. Я ще нині вечером, як тільки верну до сотні, зачну з моїми вояками розмову про відносини на фронті, потім перейду на відносини в Росії і коли побачу, що вони про революцію вже знають, тоді зателєфоную до команди полка: „Муніції доволі, доповнення не треба“. Колиж люди про ніщо не знають, тоді зателєфоную, що муніції замало і прошу о її доповнення.
— Всі панове сотенні команданти увійдуть в розмови зі своїми людьми і ще нині зателєфонують до команди полка так само, як це сказав сотник Др. Фішер.
— Бачиш, Борович. Вже наші висші команди починають тремтіти. Вони бояться, аби наше вояцтво не пішло слідом російських солдатів. Нічого їм не поможе. Коли не завтра, то за місяць, за рік, або за два буде те саме у нас — говорив сотник Др. Фішер.
Борович пішов до своєї землянки і казав закликати цуґсфірера Лагодяка, фрайтра Стратійчука, Івана Гардабуру і ще декількох вояків. Чура Боровича сидів на своїй лежанці, сербав з їдунки чорну каву, закусував цвібаком і цямкав на цілу землянку.
Вояцтво зійшлося і виповнило невелику землянку. Борович покликав ще хорунжого Колодницького і наказав йому, аби без перестанку сидів при телєфоні, держав слухавку коло вуха і без перестанку підслухував, які звіти про запаси муніції будуть посилати до команди полка всі сотні і аби йому про це дав знати.
— Дійшло до мого відома, що люди знов нарікають на те, що дістають замало цукру, що хтось
