далеко поза закопи, аби не наражувати їх на несподіванки.
— Чи буде також пан ґенерал? — спитав Борович.
— Ні, пана ґенерала не буде. Він сильно занятий — відповів в телєфоні Камінський.
— І нікого з команди дивізії не буде? — питав дальше Борович.
— Ні, не буде — відповів Камінський — казали, аби зачинати без них.
— Я вже все розумію. На наслідки цеї мудрої штуки, мабуть, не довго треба буде ждати. Панове не хочуть бути при тім — відповів Борович і кинув слухавкою на стіл.
Музиканти уставилися. Фельдвебель дав знак і в повітрю понеслися веселі звуки підскочного краковяка. Рівночасно піднеслися біло-амарантові прапори і замаяли над закопами. Оркестра грала вже доволі довго. Прапори повівали без перестанку. Телєфон був постійно в руху. Команди без перерви допитувалися:
— Як реаґують на демонстрацію солдати?
— Тільки трохи терпеливости. На реакцію не треба буде довго чекати. Успіх буде повний — відповідав Борович.
По краковяках заграла оркестра інші польські пісні.
Нараз зашуміло щось зі всіх сторін і недалеко від оркестри загреміли здорові вибухи. Це московська артилєрія відповіла та демонстрацію команди дивізії.
— Гальо, Камінський. Вже реаґують. Слухай тільки ліпше. Вони також грають, але там інша якась оркестра — говорив до телєфона Борович.
Ґранати експльодували одна по одній. В повітрю появилися малесенькі білі хмаринки. То тріскали у воздусі ворожі шрапнелі.
Члени оркестри не чекали на кінець демонстрації, але покидали свої інструменти і повтікали із закопів.
— Гальо! Команда полку? Можу вже зголосити повний успіх мудрої штуки. Маю одного убитого, фрайтра Цмоця, і до тепер трьох важко ранених. Навіть при густім барабаннім вогні з 13-го червня цього року е було в моїй сотні стільки втрат — лютився Борович.