— Пощож люди стояли в закопах? — питав полковий адютант.
— Деж має вояк в часі війни стояти? Може коло команди дивізії? Зрештою був приказ, аби вояки вимахували в закопах прапорами. Був спокій на фронті. Пощо було викликувати вовка з ліса. Панове команданти добре пронюхали небезпеку і ніхто з ініціяторів навіть носа не показав на відтинку. Завтра, коли успокоїться, певно знов прийдуть сюди ті відважні панове в білих плащах і будуть видумувати якусь нову штуку — кричав до телєфонічної слухавки лютий Борович.
В ночі перебіг з тої сторони якийсь молодий солдатик-жидок. Ніхто не міг навіть додумуватися, яку йому дано місію. Бородич вспів від нього тільки допитатися, що напроти полка, ані взагалі в околиці не було і нема жадного польського лєґіону. Напроти відтинку полка стояв якийсь піхотний полк з глибокої Росії. В нім був тільки один поляк і той служив при команді. Йому було там так добре, що навіть не думав перебігати на другу сторону.
Мудра штука удалася вповні.
Знов фронт занімів. Знов почали вештатися по закопах старшини з численними відзнаками хоробрости на грудях і з шапками обліпленими ріжними металевими значками.
— Цікавий я, що вони нового придумають — говорив фрайтер Стратійчук.
— Може тепер скажуть для відміни грати козачка або гопака. Тожтоби ви собі, пане фрайтер, скочили, скочили — відповів чура Степан Орищук.
— Так не піде. Треба щось нового. Другий раз музика не пасує — говорив Іван Гардабура.
— Добре вам жартувати! Бідний Цмоць лишив жінку і пятеро дітей. Так пішов зі світа ні за що ні про що. Тому, що їм захотілося грати — говорив фрайтер Стратійчук.