— Піііі, пі-пі, піііі — запищав телєфон.
— Пане поручнику, до вас іде післанець. Він несе відозву до російських солдатів. Вона виписана на твердім картоні. Ніччю має вийти з передпілля стежа. Вона має зі собою взяти жердку, піти в передпілля як найдальше, там забити жердку і на ній повісити ту відозву — телєфонував Камінський.
— Я можу післати стежу аж до самих ворожих дротяних засіків і казати на засіках повісити відозву, а з нею ще може кого. Солдати тепер зовсім не бережуть засіків — відповів Борович.
— Робіть, як уважаєте — відповів Камінський і перервав розмову.
— Вечером зібралися в землянці Боровича всі старшини четвертої сотні. Прийшов також командант першої сотні сотник Др. Фішер.
— Я дуже цікавий на те, що наші висші команданти напишуть до російських солдатів — говорив Борович.
— Я на це зовсім не цікавий. Можна вже згори знати, що там буде. Нічого путнього. Це буде вершком їх розуму і вершком їх мудрости. А ми їх розум і мудрість аж надто добре знаємо. Я більше цікавий на те, що відповідять їм вояки з того боку. Це для мене дуже інтересне — говорив сотник, Др. Фішер.
До землянки увійшов післанець від полкової команди і передав Боровичеві великий аркуш звиненого в рульон білого картону. Борович розвинув його і читав:
„Товариші Вояки!
„В хвилину, коли ви томитеся тут в стрілецьких ровах, коли своєю кровю зрошуєте рідну вашу землицю, коли стелите свої буйні голови, там в запіллі ваші ґенерали і високі чиновники допустилися страшної і подлої зради.
„Вони позбавили прадідного престола вашого улюбленого пануючого, вашого найдорозшого батька, вашого Богом вам даного царя, Його Величество Миколу II-го. Зроблено це за те, що він