— Вже є в передпіллю. Скоро тільки западе ніч, вишлю по неї стежу відповів Борович.
— Але прошу не давати нікому читати і негайно в запечатаній коверті через осібного післанця вислати до полкової команди.
Ще не запала була ніч, а вже до землянки Боровича почали сходитися команданти фронтових сотень. Кожний був цікавий, яку відповідь дадуть прості російські солдати високій команді дивізії.
Жидок, капраль Йойна Берковіч, дамський кравець з Будапешту, що був тепер надворним кравцем Боровича, добровільно зголосився піти зі стежою по відповідь.
— Пане поручнику, я вже стільки разів ходив зі стежою, вже навіть мене трафив в таке паскудне місце — нехай його шляґ трафить. Позвольте мені і тепер піти.
Вислано капраля Берковіча і ще двох вояків зоружених в ручні ґранати і старшинські револьвери. Стежа поринула в пітьму.
— Піііі, пі-пі, піііі — пищав що хвилини телєфонічний апарат.
— Чи вже стежа вийшла? Чому ще не вийшла? Як можна бути таким тяжким? Чи вже стежа вернула? Чому не вернула? Ах, якіж ті люди повільні! — що хвилини денервувався хтось з висших команд в телєфонічнім апараті.
А в землянці зібралися вже всі сотенні команданти. Прийшов і Др. Фішер. Аби скоро проминув час, він приніс зі собою фляшку „аєрконяку“, яку тогож дня дістав з Відня. Сам нічого не пив, але був добрий товариш і розділив між других.
Час минав дуже швидко. Вони навіть не оглянулися, як вже доволі пізно до землянки влетів задиханий і розрадуваний капраль Берковіч:
— Пане поручнику, голошу слухняно, що приношу відповідь від москаля; але цімес відповідь. Варто було ходити. За це належиться мені золота медаля хоробрости — сказав Берковіч і цмокнув устами.
