Це був лист писаний через команду дивізії до солдатів російського фронта.
Знов приходили до закопів в білих плащах старшини ґенерального штабу. Знов гляділи далекозорами в передпілля. Вони слідили, чи виповнено наказ як слід.
На відповідь треба було доволі довго чекати. Приписи поступовання в таких випадках були вже давно між вояками обох ліній устійнені. Наче виписані в цивільній або карній процедурі. Вояки обох ворожих ліній вже давно зі собою в цей спосіб переписувалися.
Поступовання було зовсім просте. Першої ночі вояки виносили в запілля картку і вивішували її на жердці. Щойно другого дня могла противна сторона ту картку побачити і другої ночі висилала в передпілля свою стежу, аби вона цю картку забрала. Зараз таки тої самої ночі укладено відповідь, нова стежа відходила в передпілля, старалася підійти найблизше до дротяних засіків другої сторони і там на високій жердці вивішувала відповідь на письмі. Другого дня вояки в закопах мали нагоду побачити, що відповідь вже наспіла і найблизшої ночі стежа забирала її. Так на одноразову виміну тих дипльоматичних нот між вояками обох ворожих ліній треба було два, а часами три дні. Коли противник не прислав відповіли зараз, але щойно на другу ніч, тоді час виміни продовжувався о одну добу.
Здається, що в цей спосіб вояки швидше довідалися про революцію в Росії, як всі висші команди.
Ранком другого дня по висланні письма до солдатів, стійки зауважили, що на яких двіста кроків перед власними дротяними засіками гойдався на жердці великий лист білого паперу. Це був знак, що в ночі прийшла так нетерпеливо вичікувана відповідь.
— Піііі, пі-пі, піііі — пищав телєфон.
— Пане поручнику, чи є вже яка відповідь з тої сторони? — питав полковий адютант.
