— І пакують просто до вязниці — зауважив Грабовський.
— Кажуть, що їх там зараз таки без суду вивішують — сказав Горак.
— Як таки без суду? Цеж немислиме. Миж живемо в правовій державі. Щось мусить бути на річі. Без вини і без доказів нікого не засудилиб, а тим менше повісили. Цеж не царська Росія — говорив Бородієвич.
— Отжеж бачите, що цим разом гірш абсолютної Росії. Мені казав судовий радник Пшехвальскі, що вже дуже богато наших повішали. Він знає. Він там має близьких знайомих і від них про це довідався — говорив Грабовський.
— То за те, що ми даємо стільки людей до війська — сказав Горак.
— Аж страшно дивитися, як вулицями ведуть тих нещасливців. Я сам бачив, як на Казимирівській вулиці жидова кинулася на арештованих. Били їх буками, кидали каміннями, плювали в лице. Богато з них покалічено — оповідав Грабовський.
— Я деж ескорта? Таж вояки, що ведуть арештований, повинні були розігнати ту зволоч — сказав Бородієвич.
— Добре вам говорити. Розігнати. Вояки ще помагають жидам. Я нині бачив, як вели одну таку партію арештованих. Якийсь старенький, сивий як голуб священик, змучений і збитий через жидів, не міг вже йти. Мав вже більше як сімдесять літ. Його били і плювали по лиці. Ціле обличчя було заляте кровю. Котрийсь жидок поцілив його камінюкою в голову і старовина упав на брук. А жандарм, що вів арештованих, прискочив до нього, став обкладати його прикладом кріса і ганьбив по мадярськи так, як тільки мадяри уміють. Тоді приступив надрадник тутешнього суду, поляк — здається називається Пшестшельскі — і став просити за старим, а мадяр тоді до нього — бассама кутя і такого йому наматіркував, що бідний радник заткав уха і утік. Боявся, аби ще його не арештували. Тепер все можливе.
