давали листи, аби вкинув на почту, бо там в запіллю не було такої строгої цензури листів, як тут на фронті над Сочею.
Не так то дуже легко було видістатися на тім фронті з боєвої лінії. Рови, якими вояки доходили і відходили з позиції, ворог обкладав безнастанно і днем і ніччю велитенськими мінами.
— О, вже летить — говорили вояки і по хвилині недалеко за ними, за боєвою лінією, розлягалася страшна експльозія. Це вибухала здоровенна міна і ширила довкруги себе страшне знищення. Стіни глибокого рова обсувалися і живцем гребали неодного нещасного вояка. Навіть самого сотенного команданта, Боровича, раз „присипала“ міна, як вертав зі звіту в баталіоновій команді. Тоді ледви живого його відкопали, але якось він по трьох днях вилизався. Від цього часу вояки його сотні дуже осторожно переходили ровами за фронтом. Вони уважали, що Борович має страшне щастя і вони при нім. Тепер віра в те сліпе щастя захиталася. Тому вояки стали більше обережні. На позицію і з позиції через ті небезпечні рови бігли бігцем і майже не ставали на відпочинок, аби тільки швидко перейти ту небезпечну полосу.
Вже минув Чинило ті страшні рови, вже минув і команду полку, що притулилася була в каверні викопаній за склоном гори коло палати „Крістальнік“, і коло цеї палати вийшов на битий гостинець, що йшов з Ґориції на схід. Ліворуч за палатою „Крістальнік“ минув велике кладовище тих вояків, що полягли на позиції, з якої він тільки що вийшов. Були тут тисячі-тисячі хрестів, магометанських стовпів і кілька жидівських памятників. Під кожним хрестом лежали сотні людських тіл. Ті що зважилися тут заходити, казали, що головно були там самі хрести. Жидівських памятників майже не було. Якось жиди не хотіли накладати головою на фронті. Це викликувало велику лють серед вояків на верховну команду, що тримає жидів в запіллю.
Тут на кладовищі не ховали одинцем, але гуртрм. Тут лежали всі в згоді, разом один коло одного, чи
