товариш чи ворог. Ніхто не сварився і не бився. Ніхто не стріляв до себе смертоносними стрільнами. Тільки часом живі люди висилали з тої сторони фронту тяжке гарматне стрільно. Воно руйнувало святий спокій в тій оселі умерлих. Виривало з могил кости тих нещасливців і ще по смерти не давало їм спокою. Але це було діло живих.
Це місце оминали і минали живі вояки завсіди з якимсь острахом. Вони навіть боялися туди подивитися. Якийсь забобонний жах огортав їх. Вони боялися, що як подивляться туди, то щось немов потягне їх до поляглих товаришів. А вони щеж хотіли жити, жити.
І тепер Чинило перейшов попри кладовище скоро-скоро і відвернув голову на праву сторону. Не хотів дивитися тути, де закопано стільки людських мук, стільки людської недолі, стільки людського нещастя. Цеж саме чигало на нього кожного дня, кожної години, кожної хвилини, на кожному місці, на кожному кроці. Ідучи, він тихесенько, ревно молився. Безконечний раз повторював „Богородице Діво“. Ані разу не сказав „Отче наш“, ані якої іншої молитви. Він вже мав досвід, що коли тільки молився до Богородиці, тоді завжди йому щастило, колиж говорив іншу молитву, то нераз нещастилося. Тому забобонно вірив, що тільки Богородиця йому поможе вийти з цього пекла і тільки до неї молився.
Хід гостинцем був також дуже небезпечний. Тут вже вправді не падали страшні міни, але зате доволі густо експльодували стрільна ворожої артилєрії! Чим дальше від ворожого фронту, тим ващі падали стрільна.
В Шенпасі допав Чинило якогось тягарового самохода, що привіз був муніцію і тепер вертав на схід. Вже добре стемнілося, коли вони виїхали зі Шенпасу.
На заході, на горах Монте Ґабрієлє, Сан Марко, Файті Ґріб, на далекій Гермаді раз-по-раз блискали вибухи стрілен ворожої артилєрії. Самохід туркотів і не чути було згуку експльозій. Здавалося, що там на горах, здавалося що от-от недалеко, улаштовувано якісь літні забави і саме тепер спалювали прегарні штучні вогні. Це у воздухах експльодували ворожі шрапнелі.
