— Добрий вечір! — сказав до них нараз Гриць Чинило, що появився в дверях каверни.
Він кинув свій наплечник на причу, приступив до кожного і подавав руку.
— Як маєшся Грицю, що там чувати у нас дома? Як ти застав свою хату? Жінку, діти? — посипалися зі всіх сторін запити.
— Ет, ліпше і не говорити — відповів Гриць.
— Та що такого сталося? Говори! Тільки людей їздило на урльоп, а ще ніхто не приїздив такий посоловілий, як ти, — казав цуґсфірер Лагодяк.
— Кажу вам щиро, що ліпше і не згадувати. Колиб я був знав, що я таке застану у себе в дома, то волів навіть не їхати. Ліпше було тут сиру землю гризти, як там показуватися. Кажу вам, що жити мені не хочеться. Боюся, що сам наложу на себе руку — бідкався Гриць. Він сів на лавці і спустив голову.
— Говориж Грицю, що таке сталося! Може хто вмер? Чи Ганна жива? А діти як там — питав дальше Лагодяк.
— Діти живі і здорові. Попідростали. Малі навіть не пізнали мене. То ще малесеньке було, як я йшов на війну. Але Іванко зараз мене пізнав і так страшно утішився. Такий гарний з нього хлопець зробився. А який господарний. Коби хоч та війна не протягалася, бо ще готові мені і його взяти до окопів. Досить з них, що я вже тут мучуся — говорив Гриць і його очі зайшли сльозами.
— Ну то все гаразд! Чогож сумувати? Так бануєш, як колиб тещу поховав, або як колиб тобі корова згинула — докинув ляндштурміст Петро Бугай. — А щож твоя жінка?
— Ет! Ліпше і не питайте. Волів я її на лаві застати, як мала мені такого сорому наробити. А то аж стидно між людей показатися… То шельма якась!.. Зайшла собі з якимсь козаком, що стояв у нас на кватирі і найшла собі шесту дитину. Якогось хлопця. Люди добрі, чи це не соромно для мене, аби у мене
