по обістю крутився козацький байстрюк? Таж я був господарем на все село. Мене всі шанували, а тепер все з мене сміється. Кажуть: Грицю маєш козачка.
Так жалівся Гриць перед своїми камратіма. В своїм ріднім селі він цього не робив. Він утікав від людей. Майже не виходив зі свого обістя. Навіть до церкви не ходив. Стидно було показатися між людей. З ніким про своє горе не говорив. Заховав його собі глибоко в серці як свою тайну, не зраджуючи її навіть перед найблищою ріднею. Але тут в каверні між камратами не було ніякої тайни. Кожний ділився з другими своїм щастям, своїм горем. І щастя кожного було щастям всіх, а горе кожного було горем всіх. І розповідав Гриць камратам про своє горе і чув, що йому легче стає на душі, що тягар звалюється кудись з нього.
— Ось, бачите, що то баба. То чоловік тут бідькався за нею, три роки носив на своїх плечах для неї подарунок, а вона тимчасом москаля носила. То він по ночах не спав і про неї думав, а вона тоді там в дома москаля кохала. Файно віддячилася — говорив цуґсфірер Лагодяк — я-б таку жінку до кінського хвоста привязав і пустив на чотири вітри.
— Слухайте! Що тут дивуватися! Баба молода, здорова. Хлопа через три роки не було в хаті. Трапився молодий, здоровий козак, тай сталося. Таж вона також жива, а живий живе думає — потішав фрайтер Стратійчук, якого не знать чому називали в сотні „радикалом“.
— А я сиджу на війні вже також більше як три роки і ані разу не згрішив. Терплю — кинувся Гриць.
— Ото мені велика штука. Терпиш, бо мусиш. З ким тут будеш грішити. А якби тебе пустили до Трієсту між дівки, то там ти тільки нагрішивби, що й на воловій скірі годі булоб помістити. Хто знає, може ще той молоденький козачок буде найліпшою твоєю дитиною. Не нарікай, бо не знаєш, який з того всього буде кінець — говорив фрайтер Стратійчук і ласими очима поглядав на Гриців наплечник.
