Вояки дуже посумніли. Всі ходили зі звішеними головами. Щось проміж собою перешіптували. А було про що шептати.
Часописи писали, що стара Росія розліталася, що повстала українська держава; що там твориться власна армія, своє рідне військо; що воно стануло проти австрійської армії.
— Коли то військо нашої рідної держави буде битися з цим панством[1], то значить, що це панство є нашим ворогом. Коли ми служимо в його війську, то ми помагаємо нашому ворогові — говорив фрайтер Стратійчук.
Надлітали великі італійські літаки „Капроні“. Вже здалека було чути їх металічне гудіння. Вони кружляли над позиціями і розкидали відозви писані в українській мові. В них взивали вояків, аби кидали зброю і переходили до них, бо осередні держави воюють з Україною.
— Правду пише той таліян — говорили вояки.
Защеміло і Боровичеві коло серця. І йому захотілося покинути фронт над Сочею і піти на Велику Україну.
Був такий звичай над Сочею, що коли старшина перебув на фронті шість місяців, мав право домагагатися, аби його вислано на якийсь час на відпочинок до його кадри, в запілля.
Борович майже без перерви був на фронті через
- ↑ З польського, значить: державою
