З купи глини виставили рештки ніг, а з них спливала кров. Піднявся і заволікся назад до закопів.
Лапайдухи[1] розкинули завалений рів.
Зпід глини добули Боровича і чуру Степана Орищука. Орищукові міна урвала обі ноги, а Боровичеві голову і руки. Оба вже не жили.
Знайшов наш поручник відпочинок — сказав фрайтер Стратійчук.
— Вже більше не встане — додав Гардабура.
— А ми так казали, аби зачекав аж до світу. Тоді безпечно йти, бо ворог спить. А він ні тай ні. Спішився по свою смерть — жалував Іван Гардабура.
— Шкода його. Ось так пішов ні за цапову душу — закінчив фрайтер Стратійчук і вояцтво розходилося аби їсти менажу, яку якраз їм довезено.
Більше про це вже не згадували ані не говорили.
Боялися.
Боялися говорити про смерть, аби не викликувати вовка з ліса.
Тільки в куті поплакував молоденький Кониш. Йому було дуже жаль за Орищуком. Вони оба дуже злюбилися.
— Жууу-жууу — загуділо на другий день в полудне в каверні.
— Дивися, диви, чміль, такий звичайний наш чміль — сказав Стратійчук.
— І звідки він тут взявся? Я чмелів тут ще не бачив — сказав Ватаманюк.
— Ой, чи то не душа Боровича блукає по закопах і залетіла до нашої каверни подивитися, що ми порабляємо. Аби тільки якого нещастя не спровадила — говорив Кониш.
— То викиньмо його — сказав Бучма.
Вояки взяли полотно від шатра і зачали помаленьки виганяти чмеля.
— Але уважно, аби не убити — говорив Ватаманюк.
- ↑ Лапайдухи — вояки з санітетської стежі.
