Перейти до вмісту

Сторінка:Шухевич С. Гіркий то сміх (1930).djvu/198

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

З купи глини виставили рештки ніг, а з них спливала кров. Піднявся і заволікся назад до закопів.

Лапайдухи[1] розкинули завалений рів.

Зпід глини добули Боровича і чуру Степана Орищука. Орищукові міна урвала обі ноги, а Боровичеві голову і руки. Оба вже не жили.

Знайшов наш поручник відпочинок — сказав фрайтер Стратійчук.

— Вже більше не встане — додав Гардабура.

— А ми так казали, аби зачекав аж до світу. Тоді безпечно йти, бо ворог спить. А він ні тай ні. Спішився по свою смерть — жалував Іван Гардабура.

— Шкода його. Ось так пішов ні за цапову душу — закінчив фрайтер Стратійчук і вояцтво розходилося аби їсти менажу, яку якраз їм довезено.

Більше про це вже не згадували ані не говорили.

Боялися.

Боялися говорити про смерть, аби не викликувати вовка з ліса.

Тільки в куті поплакував молоденький Кониш. Йому було дуже жаль за Орищуком. Вони оба дуже злюбилися.


 

— Жууу-жууу — загуділо на другий день в полудне в каверні.

— Дивися, диви, чміль, такий звичайний наш чміль — сказав Стратійчук.

— І звідки він тут взявся? Я чмелів тут ще не бачив — сказав Ватаманюк.

— Ой, чи то не душа Боровича блукає по закопах і залетіла до нашої каверни подивитися, що ми порабляємо. Аби тільки якого нещастя не спровадила — говорив Кониш.

— То викиньмо його — сказав Бучма.

Вояки взяли полотно від шатра і зачали помаленьки виганяти чмеля.

— Але уважно, аби не убити — говорив Ватаманюк.

 
  1. Лапайдухи — вояки з санітетської стежі.