мав перед собою, що дяк доволі скоро кліпав очима. Панотець сказав до нього:
— Ов! Ви вже так рано собі підпили? Бійтеся Бога, та перед Богослуженням? Далиб ви вже спокій тим піятикам.
— Та, прошу єґомосця, прийшла до села команда бриґади і у мене закватирували кількох підстаршин. Вони в ночі трохи забавлялися і мене запросили. Тяжко було їм відмовити. Прошу єґомсця, чи вільно дзвонити?
— А чомужби не вільно? — запитав о. Борович.
— Люди говорять, що підчас війни заборонено дзвонити. Кажуть, що в цей спосіб дають знаки ворогові і тому команди заборонили дзвонити — відповів Павлушко.
— Я нічого про таку заборону не читав — сказав о. Борович. — Зрештою де твої москалі. Хто знає, чи вони навіть ввійшли до Галичини. Яж щоднини читаю часописи, а в них воєнні звідомлення. Наші війська бють всюди. Я знаю, що ти хотівби мати тут як найшвидше москалів, але до цього не прийде. Чомужби не вільно було дзвонити?
— Що з того що в газетах пишуть. Мабуть те все неправда. Приїхав Вайцманів Гершко і казав, що російські війська вже десь недалеко Красного, а з Красного до нас недалеко. Тільки трохи більше чим три милі — говорив захриплим голосом дяк.
— Ви тільки вірите в те, що вам скаже жид. Читайте часописи! Там вичитаєте щось зовсім інше. Адже наш ґенеральний штаб не подававби неправди. Зрештою підіть до команди бриґади і там спитайте, чи вільно дзвонити.
Павлушко почіхався в голову, постояв ще хвилину, покрутив в руках капелюх, бо не знав, як до кого доступати в такій високій команді. По хвилині вийшов.
О. Борович розробив мило, намилив ним обличчя і почав голитися, при чім виконував ріжні, більше і менше дивоглядні викривлення, як це звичайно роблять ті, що самі голяться.
