По хвилині відізвалися церковні дзвони, що скликували вірних на всеночне. Пані Боровичева, шістьдесятьлітня старушка, встала ще раніше від свого мужа і тепер принесла до кімнати пять просфор і маленьку фляшочку вина. Їх мав забрати паламар, як прийде з кадильницею, аби до неї нагорнути вугля зпід парохіяльної кухні.
О. Борович вже був обголив лице один раз, потягнув по нім сюди і туди рукою, аби переконатися, де ще є волосся, намилив другий раз і почав дальше потягати бритвою по обличчі. Якраз в тім моменті побачив через вікно, що на парохіяльне подвіря увійшла австрійська військова стежа, зложена з чотирох піхотинців під командою капраля. Вони скорим кроком перейшли подвіря і пішли до дверей парохіяльного дому. О. Борович оголив був тільки половину лиця, коли стежа увійшла до кухні.
— Де є ваш священик? — спитав по німецьки капрапь у служниці.
Та показала рукою на двері до кімнати, в якій був о. Борович. Стежа увійшла. О. Борович з напів намиленим а напів чистим лицем встав від стола і звернувся до команданта стежі, аби спитатися, чого цей собі бажає. Та не вспів він ще й отворити уст, як капраль різко сказав до нього:
— Вас арештую! Ви наказали давати знати дзвонами, що в вашім селі є команда бриґади; ви зрадник і за це команда бриґади наказала вас арештувати і повісити. Ходіть з нами.
О. Борович міг всього надіятися, тільки не цього. Його всі знали в повіті як Українця. Староство знало його як дуже льояльного австрійського горожанина і коли в повіті арештовано богато, вивезено або навіть розстріляно за „москвофільство“, то йому навіть ніхто не подумавби зробити такого закиду. Він зараз з вибухом війни улаштував в своїм селі разом зі своїми парохіянами, власними таки коштами, шпиталь для австрійського війська на сорок ліжок. Сам особисто аґітував за шпиталем, сам їздив до Львова, щоби за складові гроші закупити ліжка і інші речі для ула-
