дження шпиталя, а тепер на склоні свого життя станув під закидом головної зради.
І що за дивний закид. Таж ґенеральний штаб в своїх ориґінальних звідомленнях ще вчера подавав, що російську армію здержують на кордоні, а тут нараз далеко від границі держави команда бриґади боїться, аби москалі не почули дзвонів з села, положеного майже під самим Львовом. Де кум, а де коровай.
Так думав о. Борович, коли стежа вела його дорогою через село. Дивний вид представляв собою цей „полонений“. Старий, кремезний священик. Його біла як слонева кість лисина світилася в лучах серпневого сонця, що доволі високо було піднеслося на небосклоні. Краї голови вінчав тонесенький пасочок, як сніг білого, волосся, що сріблилося в соняшних лучах. Половина лиця була обголена, друга половина намилена. Був убраний тільки в черевиках, сорочці і штанах. Стежа забрала його так, як його застала при голенні.
По дорозі ставали люди, власні парохіяни, кланялися низенько і тишком говорили:
— Господи. Таж це нашого єґомостя повели. Та за що?
Посеред села коло церкви, напроти школи була невеличка площа, де в неділю збиралися люди, аби поговорити. До школи спровадилася вчера вечером команда бриґади: це можна було пізнати по вивішенім чорно-жовтім прапорчику і написі в німецькій мові.
О. Боровича підвели до одної з верб, що росли на площі. Там зібралося вже було богато громадян, старих і малих. По середині, окружені жовнірами стояли дяк Павлушко і місцевий управитель школи, українець Мулькевич. Оба вони тряслися зі страху як лист на деревині. О. Боровича уставили разом з ними.
Якийсь майор почав допит. Він розумів і говорив тільки по німецьки. О. Борович знав знаменито ту мову. Він ходив до школи ще тоді, коли по школах в Галичині вчили по німецьки. Тому вжили його рівночасно також як товмача.
Допит виявив, що коли Павлушко з доручення о. Боровича йшов до команди бриґади спитати, чи
